Рiшення суду це

Рiшення суду це

1. Судові рішення викладаються у таких формах:

2. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених статтями 389 6 та 389 11 цього Кодексу, — постановленням ухвали.

4. Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 208 Цивільного процесуального кодексу України

1. Судові рішення — це акти суду, пов’язані із розглядом конкретної цивільної справи. Коментована стаття передбачає три форми (у назві — види) судових рішень: ухвали, рішення та постанови.

Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 01.12.94 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214, 215, 216, 217, 218 ЦПК). У двох випадках судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується постановленням ухвали: у справах про оскарження рішень третейських судів та у справах про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали. Відповідно до п. 2 постанови N 4 Пленуму Вищого спеціалізованого суду Україна з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв’язку з ново виявленими обставинами» від 30.03.2012 р. ухвалами, якими закінчено розгляд справи, є:

— ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду; відмову у задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду; скасування рішення третейського суду; видачу виконавчого листа та відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду;

— ухвали суду апеляційної чи касаційної інстанції про скасування судового рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду.

Ухвала суду — це акт суду, яким вирішується питання, пов’язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи. Ухвала суду постановляється з кожного такого питання.

В свою чергу, ухвали суду поділяються на два види:

1) ухвали, які оформляються окремим документом;

2) протокольні ухвали, зміст яких фіксується в протоколі судового засідання.

Різновидом ухвал суду є окремі ухвали, але вони не вирішують питань, пов’язаних із розглядом справи і мають спеціальну профілактично-виховну мету. Докладніше про це див. коментар до ст. 211 ЦПК.

Рішення суду — це акт суду, яким вирішується спір по суті. У кожній справі суд кожної інстанції може постановити лише одне рішення. Лише одне рішення може набрати законної сили.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК).

Новою формою судового рішення для цивільного процесу України є постанова, яка приймається лише одним суб’єктом — Верховним Судом України та лише за результатами перегляду судового рішення з двох підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

2. В коментованій нормі поняття «судове рішення» вживається як загальне стосовно ухвали, рішення та постанови суду. Таким чином, поняття «судове рішення» та «рішення суду» не є тотожними, як можна було б припустити, оскільки ухвала та постанова теж є судовими рішеннями.

3. Окремі питання вирішуються розпорядженнями головуючого, без постановлення ухвал. Наприклад, зупинення промовця в судових дебатах, якщо він повторюється; запрошення свідка до залу засідання; видалення свідка; надання копії технічного запису судового процесу; надання справи для ознайомлення; надання дозволу на виготовлення копії документів, що є в матеріалах справи тощо.

4. Всі питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, установлених цим Кодексом, суд має вирішувати шляхом постановлення ухвал, які залежно від характеру і складності питання, що ними вирішуються, оформляються або окремим процесуальним документом, постановленим у нарадчій кімнаті, або проголошуються усно в судовому засіданні із занесенням до журналу судового засідання і мають відповідати за змістом статті 210 ЦПК та окремим вимогам з цього приводу, що містяться в інших нормах ЦПК.

5. За наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення Верховний Суд України приймає одну з таких постанов:

1) про повне або часткове задоволення заяви;

2) про відмову в задоволенні заяви.

Особливістю цієї постанови як форми судового рішення є її обов’язковість для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Відтак, ми можемо простежити певні елементи прецедентного права, коли рішення вищого судового органу містить роз’яснення обов’язкові не лише для усіх судів, а й для усіх суб’єктів, що здійснюють правозастосування протлумаченої норми права.

legalexpert.in.ua

Судові рішення

1. Поняття і види судових рішень.

2. Вимоги, яким має відповідати рішення суду.

3. Виправлення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

4. Заочне рішення.

Поняття і види судових рішень

Відповідно до ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у таких формах:

В ст. 208 ЦПК поняття «судове рішення» вживається як загальне стосовно ухвали, рішення суду та постанови. Таким чином, поняття «судове рішення» та «рішення суду» не є тотожними, як можна було б припустити, оскільки ухвала та постанова теж є судовим рішенням.

Рішення суду – це акти правосуддя у цивільній справі, які грунтуються на встановлених під час судового розгляду фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права та вирішують спір по суті. Лише у рішенні суду зазначається чи було фактично порушено право позивача, чи ні. У кожній справі суд кожної інстанції може постановити лише одне рішення. Лише одне рішення може набрати законної сили.

Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, рішення суду поділяються на види: про присудження (стягнення аліментів), про визнання (права власності), конститутивні (про перетворення певних правовідносин – розірвання шлюбу).

Крім вищевказаних видів рішення суду також поділяють залежно від обсягу вирішених ними питань на завершальні (основні) та додаткові.

Особливою формою рішення суду є судовий наказ, що ухвалюється за результатами наказного провадження, а також видом рішення суду є заочне рішення.

Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також інші випадки, передбачених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановления ухвал.

Ухвала суду – це акт суду, яким вирішуються питання, пов’язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи. Ухвала суду постановляється по кожному такому питанню. Ухвала суду не вирішує спору по суті.

Ухвали суду поділяються на такі види:

– ухвали, спрямовані на відкриття та розвиток процесу у справі;

– ухвали, що перешкоджають виникненню та розвитку цивільного процесу у справі (перетинальні та заключні);

– колегіальні та одноособові (залежно від кількості суб’єктів, які постановили ухвалу);

– самостійні та журнальні (за процесуальною формою втілення).

Крім цього, залежно від можливості самостійного оскарження

ухвали поділяються на ухвали, що є об’єктом самостійного оскарження ( ст. 293 ЦПК), а також такі, що можуть бути оскаржені лише разом із рішенням суду.

Різновидом ухвал суду є окремі ухвали, але вони не вирішують питань, пов’язаних із розглядом справи і мають спеціальну профілактично-виховну мету (ст. 211 ЦПК).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови.

Вимоги, яким має відповідати рішення суду

Існує низка вимог, яким має відповідати рішення суду. Насамперед, рішення має бути законним і обгрунтованим (ст. 213 ЦПК).

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Законність рішення суду полягає у необхідності виконання двох вимог:

1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства);

2) правильне вирішення спору, тобто правильне застосування матеріального закону.

Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності до нормам матеріального права, що підлягають застосуванню до вказаних правовідносин, а при їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Варто зазначити, що з погляду Європейського суду з прав людини, крім законності та обгрунтованості, рішення суду має бути мотивованим.

Мотивованість, з погляду ЄСПЛ, означає наявність у рішенні чітких та однозначних відповідей на важливі аргументи сторін, що сприяє розумінню ними правової позиції суду та створює можливості для ефективного оскарження цього рішення.

Судове рішення також повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. Порушення цих вимог може виправити сам суд, який ухвалив рішення.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи треба позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених п. 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Рішення суду має викладатись письмово, а за змістом відповідати вимогам ст. 215 ЦПК. Зокрема, рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

– часу та місця його ухвалення;

– найменування суду, що ухвалив рішення;

– прізвищ та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);

– прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

– імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

– предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням:

-узагальненого викладу позиції відповідача;

– пояснень осіб, які беруть участь у справі;

– інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

– встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

– мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обгрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

– висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

– висновку суду по суті позовних вимог;

– розподілу судових витрат;

– строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Рішення суду ухвалюються іменем України. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави – Україна. Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду (ст. 209 ЦПК).

Рішення суду має бути проголошено прилюдно, крім випадків, передбачених ЦПК (ст. 218 ЦПК). Проголошення рішення суду – це прилюдне доведення судом його змісту до відома осіб, які беруть участь у справі. Проголошення рішення відбувається усно шляхом зачитування суддею тексту рішення, виготовленого у нарадчій кімнаті. Проголошення рішення без видалення суду в нарадчу кімнату або іншою особою (замість судді) не допускається. Проголошується усе рішення повністю або лише його вступна та резолютивна частини. Це питання вирішується на розсуд суду залежно від того, складає він повний текст рішення одразу, чи відкладає це на певний строк (не більше 5 днів) відповідно до ч. З ст. 209 ЦПК.

pidruchniki.com

Законна сила рішення суду

Законна сила рішення суду — це остаточна правова властивість, яку придбаває судове рішення, що не підлягає якому б то не було оскарженню з огляду на те, що вісі види оскарження були ви­

черпані, або з огляду на те, що вони не були використані і при цьому закінчилися всі строки, при яких оскарження є можливим.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ЦПК, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ч.І ст. 223 ЦПК).

Набрання рішенням законної сили тягне певні правові наслідки, які полягають у тому, що рішення набуває ряд нових властивостей.

Основна властивість законної сили судового рішення — обов’яз­ковість. Рішення суду, яке набрало законної сили, є обов’язковим для всіх державних органів і організацій, їх об’єднань, посадових осіб та громадян. При цьому зазначимо, що законна сила судового рішення має свої об’єктивні та суб’єктивні межі. Об’єктивні межі полягають у тому, що правова дія судового рішення, що вступило у законну силу, поширюється на встановлені судом факти та правовідносини. Суб’єктивні межі дії законної сили визначають коло осіб, на яких поширюється законна сила. До їх числа належать сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також їх правонаступники.

Обов’язковість судового рішення, однак, не означає обмеження в розпорядженні матеріальними правами та правом на звернення до суду. Особи, які не брали участі у справі, можуть звернутися до суду з вимогою про визнання належності їм прав, які набрали законної сили і рішенням визнані приналежними іншій особі.

Неспростовність як властивість судового рішення, що набрало законної сили, означає неможливість подальшого оскарження або опротестування рішення в апеляційному або касаційному порядку й, отже, неможливість його скасування або зміни в цьому порядку. З моменту набрання рішенням законної сили законодавець розглядає судове рішення як акт, рівний за властивостями окремо взятому нормативному акту (закону). Нормативні акти приймаються і затверджуються внаслідок певної суспільної необхідності. Законодавчі органи, як правило, не вводять, не змінюють і не заміняють нормативні акти без достатніх на те підстав. Тому судове рішення, набравши законної сили, має властивість неспростовності, воно не може бути ні скасоване, ні змінене.

Стійкість рішень суду, їх непорушність забезпечуються таким важливим наслідком вступу рішення в законну силу, як його ви­нятковість. Під винятковістю рішення суду слід розуміти не­припустимість порушення і вирішення в суді справи за вдруге заявленим позовом, тотожним тому, що вже раніше був вирішений судом.

Згідно з ч.2 ст.223 ЦПК після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

При застосуванні цього положення на практиці важливо мати на увазі, що відповідну до закону подання та вирішення аналогія: ного позову неналежні лише в тому випадку, якщо при розгляді первісного позову був остаточно усунутий сцір між сторонами або виявилася відсутність у позивача права на пред’явлення позову.

У той же час якщо після набрання законної сили рішенням суду, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них (ч.4 ст.223 ЦПК).

Особливе значення для забезпечення стабільності цивільних правовідносин має властивість преюдиціальності рішення, що набрало законної сили. Під преюдиціальністю розуміється неприпустимість оспорювання і повторної перевірки в іншому процесі фактів і правовідносин, підтверджених рішенням суду, що набрало законної сили.

Преюдиція рішення зводиться до наступного: всі органи і організації, які досліджують повторні факти та відносини, істинність яких один раз встановлена судом, зобов’язані покласти в основу своєї діяльності і своїх постанов факти і відносини в тому виді, у якому вони були констатовані в рішенні, що набрало законної сили; сторона, яка засновує вимоги на правовідносинах, що були повністю або частково предметом судового рішення, що набрало законної сили, не повинна доказувати наявність правовідносин і елементів, його складових, а також юридичних фактів, що лежать в основі правовідносин.

Преюдиціальність повинна розглядатися як прямий і безпосередній наслідок рішення, що набрало законної сили. Преюдиція — нібито вторинна властивість судового рішення, похідне від поняття

законної сили. Преюдиція є наслідком всіх трьох властивостей судового рішення — неспростовності, винятковості та обов’язковості. Рішення, що не має хоча б однієї з перелічених властивостей, не може мати преюдиціальності. Якщо рішенню, що не набрало законної сили, надаються відповідно до норм права окремі властивості, що становлять згодом законну силу, то таке рішення ще не здобуває преюдиціальності.

На думку П.П.Заворотько, виконання судового рішення досягається в цивільному процесі не тільки примусом, але і авторитетом судового рішення. Авторитетність судового рішення означає його переконливість і справедливість, повагу його особами, які беруть участь у справі, всіма громадянами та посадовими особами. Авторитетність судового рішення в цивільному процесі виникає: 1) з авторитету закону, застосованого до конкретних правовідносин, оскільки «норми права у нас спираються не тільки на авторитет сили, а в основному на силу авторитету»; 2) з того факту, що судове рішення відображає об’єктивну істину, встановлену судом при розгляді конкретної справи. Судове рішення, встановлюючи дійсні взаємини сторін, усуваючи спірність правовідносин і про­голошуючи правду, не може не бути авторитетним; 3) з авторитету суду як органу держави, що здійснює правосуддя в демократичній процесуальній формі, найважливішим актом якого є судове рішення; 4) зі стабільності судового рішення, що виключає можливість існування спірних правовідносин. Рішення не було б авторитетним, якби його можна було переглядати кілька разів; 5) з обов’язковості судового рішення та існуючих процесуальних засобів його реалізації; б) зі схвалення змісту судового рішення громадянами і осуду осіб, які не визнають його приписи та ухиляються від його добровільного здійснення1.

Таким чином, розглянуті правові наслідки набрання рішенням законної сили у своїй сукупності забезпечують достатню стійкість, непорушність судових рішень, надають їм значення владних велінь, остаточних та незаперечних, які підлягають обов’язковому виконанню на всій території України.

Межі законної сили судового рішення. У теорії цивільного процесуального права межі впливу судового рішення прийнято називати межами законної сили і розглядати їх у двох аспектах: об’єктивні межі

— досліджені судом, дійсно існуючі матеріально-правові відносини; суб’єктивні межі — суб’єкти цих матеріально-правових відносин.

Об’єктивні межі законної сили, як правило, пов’язують із предметом судового рішення. Предмет рішення по спорах про право зав-

1 Заворотько П.П. Процессуальные гарантии исполнения судебного решения. — М.: Юрид.лит., 1974. — С.106-107.

жди становлять відносини позивача — відповідача, так звані основні правовідносини. Крім того, у предмет рішення можуть бути включені відносини між відповідачем і позивачем по зустрічному позову, відносини між третьою особою із самостійними вимогами та сторонами і відносини між однією зі сторін і третьою особою без самостійних вимог за умови, що регресний позов третьої особи або до третьої особи був предметом судового дослідження і вирішений судом по суті.

Як відомо, законної сили може набрати рішення, прийняте судом, тобто яким вже підтверджена наявність або відсутність правовідносин, про які сперечалися сторони, у результаті чого воно зі спірного стало безперечним. Тому тільки безперечні, підтверджені судом матеріально- правові відносини можуть визначати об’єктивні межі дії законної сили рішення. Отже, об’єктивні межі законної сили обмежують дію судового рішення винятково правовідносинами, наявність або відсутність яких встановлює суд.

Суб’єктивні межі законної сили обмежують дію рішення суду колом осіб, на яких рішення суду поширюється. У такий спосіб виключається безпосередня дія судового рішення відносно осіб, які не мають відношення до справи, а також відносно до інших учасників цивільного процесу.

lawbook.online

Законна сила рішення суду

Законна сила рішення суду — це його загальнообов’язковість, тобто обов’язковість і для суду, і для учасників процесу, і для осіб і органів, яким воно адресується або яких воно стосується.

Момент набрання рішенням суду законної сили вирішується неоднозначно:

— За загальним правилом рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження — одного місяця з моменту прийняття рішення в остаточній формі, якщо вони не були оскаржені;

— В разі подання апеляційної скарги (принесення подання) і нескасування рішення суду судом другої інстанції воно набирає законної сили після розгляду судом другої інстанції;

— У разі скасування або зміни судом другої інстанції рішення суду першої інстанції і ухвалення свого рішення воно набирає законної сили негайно.

Вступ рішення суду як акта органу державної влади в законну силу наділяє його певними властивостями, до яких відносяться:

Властивість обов’язковості рішення суду є поширення його дії на всіх осіб незалежно від того, були чи ні їх права та інтереси предметом судового розгляду (ст. 13 ЦПК).

По колу осіб вступили в законну силу судові рішення є обов’язковими для всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, посадових осіб, громадян і організацій. Однак обов’язковість рішень суду не позбавляє зацікавлених осіб, які не брали участі у справі, права звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права і законні інтереси.

Територіально вступили в законну силу рішення суду в силу властивості обов’язковості підлягають неухильному виконанню на всій території РФ.

Властивість незаперечності рішення суду полягає в тому, що набрало законної сили судове рішення не може бути оскаржене до суду другої інстанції і їм переглянуте.

Що вступило в законну силу рішення суду може стати об’єктом перегляду тільки у виняткових випадках і за екстраординарним підставах в касаційній, наглядовій інстанції або у зв’язку з нововиявленими або нових обставин.

Властивість винятковості рішення суду проявляється двояко: по-перше, в силу ч. 2 ст. 209 ЦПК після набрання законної сили рішенням суду сторони, інші особи, які беруть участь у справі, їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги, на тій же підставі, а також оспорювати в іншому цивільному процесі встановлені судом факти і правовідносини; по-друге, суд відмовляє у прийнятті позовної заяви (п. 2 ч. 1 ст. 134 ЦПК) або припиняє провадження у справі (абз. 2 ст. 220 ЦПК), якщо є що вступило в законну силу і прийняте по спору між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав рішення суду.

Властивість преюдициальности рішення суду полягає в тому, що в силу вказівки цивільного процесуального законодавства (ч. 2 ст. 61 ЦПК) обставини, встановлені набрав законної сили судовим постановою [1] але раніше розглянутій справі, обов’язкові для суду. Зазначені обставини не доводяться знову і не підлягають оскарженню при розгляді іншої справи, в якому беруть участь ті самі особи. Як пояснюється Пленумом Верховного Суду РФ, виходячи зі змісту ч. 4 ст. 13, ч. 2 і 3 ст. 61, ч. 2 ст. 209 ЦПК особи, які не брали участі у справі, за якою судом загальної юрисдикції або арбітражним судом винесено відповідне судове постанову, має право при розгляді іншої цивільної справи з їх участю оскаржувати обставини, встановлені цими судовими актами. У зазначеному випадку суд виносить рішення за загальними правилами на основі досліджених в судовому засіданні доказів.

Властивість преюдициальности рішення суду виявляється і в тому, що воно є обов’язковим для суду при провадженні у кримінальній справі щодо питання про те, чи мала місце подія або дія. У той же час вирішення питання про винність підсудного рішенням суду у цивільній справі не вирішує і знаходиться у виключній компетенції суду, який розглядає кримінальну справу.

Набрали законної сили рішення судів загальної юрисдикції по раніше розглянутій цивільній справі в силу ст. 69 АПК також обов’язкові для арбітражного суду, який розглядає справу з питань про обставини, встановлені рішенням суду загальної юрисдикції і які мають відношення до осіб, які беруть участь у справі.

Властивість можливості виконання — можливість примусового, поза волею зобов’язаного особи, здійснення рішення суду.

За загальним правилом вступили в законну силу рішення можуть бути виконані примусово. Крім того, відповідно до ст. 211 ЦПК ряд постанов суду першої інстанції підлягає в силу прямої вказівки закону негайному виконанню без дотримання умови про вступ їх в законну силу. До них відносяться судові накази або рішення суду:

— Про стягнення аліментів;

— Виплати працівнику заробітної плати протягом трьох місяців;

— Поновлення на роботі;

— Включення громадянина Російської Федерації до списку виборців, учасників референдуму.

Слід також враховувати і ту обставину, що суд на прохання позивача може звернути до негайного виконання фактично будь-яке рішення, якщо внаслідок особливих обставин уповільнення його виконання може привести до значного збитку для стягувача або виконання може виявитися неможливим (ст. 212 ЦПК).

Як зазначено в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду РФ № 23, в тих випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню або суд прийде до висновку про необхідність цього (ст. 210-212 ЦПК), в рішенні необхідно зробити відповідну вказівку. Рішення, перераховані в ст. 211 ЦПК, підлягають негайному виконанню в силу імперативного припису закону, в зв’язку з чим вказівка ​​в рішенні про звернення їх до негайного виконання не залежить від позиції позивача і розсуду суду. Звернення рішення до негайного виконання з підстав, зазначених у ст. 212 ЦПК, можливо тільки на прохання позивача. У таких випадках висновки суду про необхідність звернення рішення до негайного виконання повинні бути обгрунтовані достовірними і достатніми даними про наявність особливих обставин, внаслідок яких уповільнення виконання рішення може привести до значного збитку для стягувача або неможливості його виконання. Суд також має право встановити певний термін, протягом якого рішення повинно бути виконане (ст. 204 ЦПК), або відстрочити його виконання (ст. 203 ЦПК).

Властивість незмінності виникає автоматично з моменту прийняття рішення і обумовлює неможливість в подальшому для судді (суду) самому змінювати або скасовувати своє рішення.

Виняток з цього правила передбачається нормами цивільного процесуального законодавства для випадків перегляду за нововиявленими обставинами рішень, ухвал, що вступили в законну силу (гл. 42 ЦПК).

Існують об’єктивні і суб’єктивні межі дії законної сили судового рішення.

Під об’єктивним межею дії законної сили судового рішення слід розуміти його поширення на встановлені судом при вирішенні справи правовідносини і юридичні факти. Як зазначала Н. І. Масленникова, єдина можливість для суду скорегувати вже позначений в прийнятому рішенні межа передбачена цивільним процесуальним законодавством у вигляді правила про ухвалення додаткового рішення.

Суб’єктивний межа дії законної сили судового рішення визначається зазначеним в ньому колом осіб і їх правонаступників, тобто осіб, права та обов’язки яких були предметом судового розгляду і отримали закріплення в прийнятому рішенні.

  • [1] Під судовою ухвалою, зазначених у ч. 2 ст. 61 ЦПК, Пленумом Верховного Суду РФ розуміється будь-яке судове постанову, яка згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК приймає суд (судовий наказ, рішення суду, ухвала суду) (див. П. 9 постанови Пленуму Верховного Суду РФ № 23).

stud.com.ua

Роз’яснення рішення суду – це засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні його неясності та викладенні у більш зрозумілій формі (ВСУ від 13 липня 2016 року у справі № 21-452iп16)

Фабула судового акту: Процесуальна можливість учасника справи звернутись до суду із заявою для роз’яснення ухваленого рішення передбачена процесуальними кодексами вже давно, проте на практиці будь-якої користі від такої дії заявник не отримував. Зазвичай суд банально переписував судове рішення и видавав документ під назвою «роз’яснення рішення». Останнім часом суди взагалі почали відмовляти у роз’ясненні рішення суду за типовим формулюванням типу, «заявник ставить питання про порядок виконання рішення, а саме рішення є чітким і зрозумілим».

Суди всіх рівнів безперечно іноді ухвалюють незрозумілі рішення, в першу чергу з точки зору порядку їх виконання, і такі рішення не вирішують спору між сторонами, оскільки навіть переможець у суді не знає, яким чином далі діяти. Такі ситуації часто трапляються у спорах із органами влади або при визнанні договорі недійсними.

У цій справі платник податку, який начебто частково виграв бюджетне відшкодування ПДВ звернувся аж до ВСУ із заявою про роз’яснення судового акту. ВСУ відмовив йому у роз’ясненні і підкреслив, що рішення суду може бути роз’яснено у разі, якщо без такого роз’яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення. Тобто, роз’яснення рішення суду – це засіб виправлення недоліків судового акту, який полягає в усуненні неясності судового акту і викладенні рішення суду у більш ясній і зрозумілій формі.

Залишається риторичне питання: який суддя і з якого переляку визнає, що ухвалене ним рішення має недоліки, є неясним і має бути викладене у більш зрозумілій формі?

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

13 липня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Прокопенка О.Б.,

суддів:

Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Терлецького О.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» (далі – Товариство) про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі за позовом Товариства до державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (правонаступником якої є державна податкова інспекція у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві; далі – ДПІ), Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві (далі – ГУ ДКСУ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, стягнення коштів,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року Товариство звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 21 жовтня 2014 року № 0000641530 (далі – Рішення) та стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКСУ на користь Товариства бюджетну заборгованість з податку на додану вартість (далі – ПДВ) у розмірі 3 498 376 грн.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 4 грудня 2014 року позов Товариства задовольнив частково: визнав протиправним та скасував Рішення в частині зменшення Товариству суми бюджетного відшкодування ПДВ на 191 559 грн і нарахування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у розмірі 95 780 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував Рішення в частині зменшення Товариству суми бюджетного відшкодування ПДВ на 191 559 грн і нарахування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у розмірі 95 780 грн; постановив стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКСУ на користь Товариства бюджетну заборгованість з ПДВ у розмірі 615 631 грн 7 коп.

Вищий адміністративний суд України постановою від 28 жовтня 2015 року рішення апеляційного суду скасував у частині відмови в задоволенні позовних вимог Товариства про стягнення з Державного бюджету України на користь Товариства суми бюджетного відшкодування ПДВ у розмірі 2 691 185 грн 93 коп. та в цій частині ухвалив нове рішення – про задоволення цих вимог: постановив стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКСУ на користь Товариства суму бюджетного відшкодування ПДВ у розмірі 2 691 185 грн 93 коп. У решті рішення апеляційного суду залишив без змін.

Не погоджуючись із постановою Вищого адміністративного суду України від 28 жовтня 2015 року, ДПІ звернулася до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), у якій просила скасувати оскаржувану постанову суду та залишити в силі постанову апеляційного суду.

Верховний Суд України постановою від 20 квітня 2016 року заяву ДПІ задовольнив частково: постанову Вищого адміністративного суду України від 28 жовтня 2015 року скасував; постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2015 року в частині стягнення з Державного бюджету України на користь Товариства бюджетної заборгованості з ПДВ у розмірі 615 631 грн 7 коп. змінив – зобов’язав ДПІ скласти та подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок про суму ПДВ, яка підлягає бюджетному відшкодуванню Товариству. У решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2015 року залишив без змін.

25 травня 2016 року надійшла заява про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року, у якій Товариство зазначило, що йому незрозумілий зміст мотивувальної частини постанови, що може викликати труднощі у виконанні судового рішення.

Заявник вважає, що ототожнення Верховним Судом України поняття узгодженості сум бюджетного відшкодування з неоспорюванням їх у заяві сторони про перегляд судового рішення вносить елемент невизначеності щодо суми ПДВ, яка підлягає відшкодуванню позивачу з бюджету.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява Товариства про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої та другої статті 170 КАС якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз’яснення судового рішення допускається, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання.

Системне тлумачення положень вказаної статті дозволяє дійти висновку, що рішення суду може бути роз’яснено у разі, якщо без такого роз’яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення. Тобто, роз’яснення рішення суду – це засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта і викладенні рішення суду у більш ясній і зрозумілій формі.

Отже, в ухвалі про роз’яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.

При цьому роз’яснено може бути виключно рішення, яке підлягає виконанню.

З огляду на невідповідність заяви про роз’яснення судового рішення вимогам статті 170 КАС в роз’ясненні постанови Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року слід відмовити.

З урахуванням наведеного та керуючись статтею 170 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

Відмовити у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року.

protokol.com.ua

Смотрите так же:

  • Как рассчитывается неустойка за просрочку Как рассчитать неустойку за просрочку сдачи дома? Добрый день!Подскажите пожалуйста как правильно рассчитать неустойку для физ. лица за просрочку сдачи жилого дома(квартиры) по дду. Ответы юристов (1) В силу ч. 2 ст. 6 Федерального […]
  • Нужна ли страховка при поездке в грузию С 1 марта в Грузии вводят ОСАГО для машин с иностранными номерами Опубликовано София в Ср, 17/01/2018 - 10:04 С 1 марта в Грузии водят подобие ОСАГО для автотранспорта, передвигающегося с иностранными номерами. 15 дней - 20 лари 30 […]
  • Изымается подоходный налог Какой подоходный налог с минимальной зарплаты? Добрый день! Поясните пожалуйста, берется ли подоходный налог зарплаты уровня минимальной оплаты труда? Если да, то в каком размере? Доходом, мне кажется, это вообще довольно сложно […]
  • Претензия к застройщику о выплате неустойки Как написать претензию застройщику о выплате неустойки в 2018 году (образец) Письменное обращение к застройщику о выплате неустойки направляется дольщик в случаях несоблюдения условий договора долевого строительства. Часто нарушения […]
  • Субсидии организациям 2018 Правительство России О порядке предоставления субсидий организациям воздушного транспорта для обеспечения доступности воздушных перевозок Постановление от 2 марта 2018 года №215. Утверждены Правила предоставления субсидий из федерального […]
  • Продажа недвижимости до 3 лет в собственности Продажа квартиры - 3 года, более и менее 3 лет в собственности В объявлениях о продаже квартир в специализированных печатных и сетевых изданиях после характеристик недвижимости часто встречается приписка «3 года», «более 3 лет», реже […]

Обсуждение закрыто.